8 правил екології власної свідомості: чого нас навчила війна

Ми часто говоримо про необхідність змін і навіть пишемо про це в наших блогах. Мовляв, треба перестати їсти шлак, пити воду, займатися спортом, берегти нерви, любити ближніх, тішити тіло і душу. Але, по суті, наші слова в 99 випадках зі 100 або навіть у 100 зі 100 залишаються словоблуддям.

На жаль, реальну необхідність змін ми усвідомлюємо виключно на фізичному рівні. Не тому, що “треба”, а коли “по-іншому не можна”. Так влаштована людина — вчитися на чужих помилках їй не судилося. Важливий тільки власний досвід, що складається за традицією з усіх провальних і важких моментів, які просто треба пережити. Цьому нас, на жаль, навчила війна.

Тож хочу поговорити з вами про те, що називаю “екологією власної свідомості“, таким собі зводом правил, які вигадала, щоб витягувати себе за волосся з болота у важкі часи. Це не означає, що я всіх їх свято дотримуюся. Це означає, що я намагаюся максимально очищати життя від емоційного сміття. Сподіваюсь, комусь цей досвід теж буде корисним.

Простіше ставитися до ближніх (і до себе)

Перше і головне. Ніхто з нас не ідеальний, ніхто не здатний по-справжньому змінитися, але може до нескінченності працювати над собою. Тож нумо відпускати минуле, телефонувати одне одному, цікавитися здоров’ям, тим, що на душі, й отримувати зворотний зв’язок. Не чекати любові й тепла, а ділитися ними, щоб вони поверталися.

А якщо не повертаються?

Так тому й бути. Коли ми накопичуємо образи, ми не просто провокуємо депресію і проблеми зі здоров’ям, ми намагаємося змусити землю крутитися навколо нас. Але земля не крутиться навколо людини, вона крутиться просто, щоб крутитися. Щоб потрапляти в ритм із нею, потрібно підлаштовуватися одне під одного і йти на нескінченні компроміси. По-іншому не буває.

Людина самотня і водночас зовсім не самотня у своєму світі.

Робити все, що хочеться

Гуляти, пити вино, їсти з красивого посуду, насолоджуватися моментом, коли він видається. Тому що “той самий час почати жити” не настане ніколи. Не можна перечекати негоду в комфортному панцирі, домогтися ідеальної зовнішності, знайти роботу мрії та з’явитися світу, як новий папа в образі Джуда Лоу.

Як завжди, щоб щось комусь довести та підгодувати недремні комплекси. Ми такі, які ми є. З неідеальними тілами, поганою роботою, нескінченними проблемами, відсутністю перспектив або особистого життя. Але ми живемо. І часом сильно недооцінюємо свої можливості. Просто пам’ятайте про це.

Фільтрувати своє оточення

Найбільше часу, сил та емоцій у нас забирає спілкування з непотрібними з моральної точки зору людьми. Такі собі стосунки з почуття обов’язку: зі старими приятелями, з якими потрібно “тримати марку“. З родичами, з якими не склалося. З кимось, хто існує в житті, щоб згладжувати самотність.

Мінімізуймо вплив таких людей на наше життя й уникаймо спілкування з ними без почуття провини за це. Якщо людина не вносить у ваш світ нічого, крім втоми та болю, без жалю позбувайтеся її, щоб відкриватися для нових емоцій. Це нормально, це життя, це питання зростання.

Не потрібно бути мазохістом і терпіти, коли можна не терпіти.

Не поспішати

Ми завжди намагаємося організувати час так, щоб залишився ще час. Але часу завжди мало. Нещодавно я усвідомила істину, яка стала для мене справжнім одкровенням: усе життя я кудись поспішала. Швидше зробити всю роботу, щоб встигнути в спортзал. Встигнути в спортзал, щоб потім швидше встигнути додому. Встигнути додому, щоб швидше закінчити всі справи та залишити час на те, що називається особистим часом.

Власний поспіх довів мене до перманентного стану паніки та почуття незадоволеності всім життям загалом. Тому що просто фізично не можна встигнути все і залишитися живим-здоровим, як Дункан Маклауд.

У підсумку я розслабилася, почала робити те, що встигаю і, ви не повірите, стала робити більше, ніж раніше. І як бонус менше втомлюватися. Просто, тому що самі собою з розкладу випали непотрібні справи, за які все одно ніколи не візьмуся.

Говорити одне одному правду

Скільки тендітних людських стосунків зруйнувалося тільки через те, що в нас бракує сміливості поговорити на чистоту, лише Б-гу відомо. Ми так боїмося бути незрозумілими, втратити гордість і якесь міфічне почуття власної гідності, що брехня вже давно стала для нас звичним стилем спілкування. Нумо розмовляти одне з одним і відкривати серце.

Навіть глибокі рани затягуються. Вони і є досвід, який вчить шукати компроміси.

Не бояться робити те, що хочеться, і зупинятися на півдорозі

Нам усім хочеться пробувати щось нове: завести блог, купити довгу сукню, коли маєш маленький зріст, піти на курси сомельє чи ірландські танці. І що нас зупиняє, як ви думаєте? З банального страх невдачі, це зрозуміло. З глибинного — усвідомлення, що не станеш у розпочатій справі найкращим із найкращих.

Але невдачі трапляються з усіма. А бути найкращим із найкращих взагалі не потрібно. Усе, що ми робимо, ми робимо для себе і тільки для себе. Щоб дізнатися щось нове, розвинутися морально і фізично, бути цікавим собі та оточенню.

Інакше про що з нами спати й пити? Якщо всі будуть першими, куди подіти 99% інших жителів планети?

Навчитися говорити “ні”

Це, мабуть, найскладніший пункт. Сказати людині “я не можу розв’язувати твої проблеми, тому що мені треба розв’язувати свої”. Вона ж образиться і буде незручно. Допомагати ближнім можна і потрібно, коли це не йде в розріз із твоїми власними потребами. У всіх інших випадках ти маєш право говорити “ні” і не переживати. Розумна людина, як відомо, зрозуміє і пробачить. Як це зробити технічно, я не знаю. Цей пункт перебуває у стадії розробки. Поки що я просто усвідомлюю його важливість.