Смертельна мода минулого: 15 найнебезпечніших трендів і косметичних засобів в історії
Смертельна мода минулого: у цій статті ми зібрали 15 найнебезпечніших і шокуючих трендів, які стали символом того, як далеко можуть йти люди заради краси.
Мода завжди була невіддільною частиною людської культури, однак не всі її тренди приносили лише красу та естетику. В історії існували чимало прикладів, коли заради краси люди готові були ризикувати здоров’ям, а іноді й життям. Від отруйних косметичних засобів до небезпечних практик, що спричиняли каліцтва та смерть, ці тренди залишили слід в історії моди.
Вбивча зелень Шеєле
У 1775 році шведський хімік Карл Шеєле відкрив, що змішування арсенітів натрію з мідним купоросом дає яскравий зелений колір. Новий пігмент, названий “зелень Шеєле”, швидко став популярним. Його використовували в живописі, для виготовлення іграшок, шпалер, суконь та інших тканин. Цей барвник залишався в топі шкідливих модних трендів аж до кінця XIX століття, коли його витіснив безпечніший кобальтовий зелений.
Чому це було небезпечно:
Суміш, що давала привабливий зелений відтінок, була надзвичайно токсичною. Тривалий контакт із речовиною призводив до отруєння арсеном: провокував подразнення шкіри, нудоту, головний біль, спазми в животі, пухирі й виразки. Поступово отрута руйнувала тіло зсередини. Відомий випадок загибелі молодої жінки, яка працювала художницею прикрас: у неї пішла зелена піна з рота, носа й очей, а нігті й білки очей стали зеленими. Вона використовувала зелень Шеєле для розпису квітів для заможних клієнток.
Відбілювання шкіри, або венеційська церуза
Венеційська церуза займає особливе місце у списку вбивчої історії моди — суміш води, оцту та білого свинцевого порошку, яку наносили на обличчя для досягнення модної блідої шкіри. Використання свинцю в косметиці відоме ще з часів Стародавньої Греції, Риму та Єгипту, однак саме венеційська версія стала особливо популярною в Європі у XVI–XIX століттях завдяки аристократії, зокрема королеві Єлизаветі I. Біла шкіра вважалася ознакою багатства й статусу — мовляв, людина настільки заможна, що їй не потрібно працювати на сонці.
Чому це було небезпечно:
Тривале використання цієї косметики призводило до тяжкого свинцевого отруєння. Серед симптомів: біль у животі, нудота, випадіння волосся, головний біль, анемія, підвищений тиск. У тяжчих випадках могли виникати параліч м’язів, психічні розлади, безпліддя, судоми, ураження внутрішніх органів і навіть смерть. Шкіра обличчя часто тріскалася, кровоточила й утворювала рубці. Щоб приховати пошкодження, люди накладали ще більше церузи, що тільки погіршувало ситуацію.
Краплі для очей з беладони
У часи Відродження в Італії з’явилась ще одна дивна модна традиція: красуні почали використовувати беладону для розширення зіниць. Великі, “оленячі” очі тоді вважалися надзвичайно привабливими. Мода на краплі з беладони швидко поширилася й іншими країнами Західної Європи.
Чому це було небезпечно:
Усі форми беладони — дуже отруйні. У “кращому” випадку краплі викликали затуманення зору, тимчасову сліпоту, прискорене серцебиття та подразнення очей. У гіршому — психічні розлади, судоми, необоротну сліпоту, серцеву недостатність і навіть смерть. Беладона блокує важливі життєві функції організму, такі як потовиділення, дихання та серцебиття. Попри надзвичайну токсичність, у крихітних дозах її й досі використовують у медицині.
Косметичні засоби з радієм
У першій половині XX століття небезпечні тренди минулого доповнились використання радію. Все — від годинників до кремів, помад і пудр — містило радій. Косметика з радієм стала шалено популярною в США і Західній Європі на початку 1900-х. Вважалося, що завдяки радію обличчя буквально світиться у темряві. До 1940-х років “радієва лихоманка” почала вщухати, хоча деякі керамічні вироби та скло містили радій аж до 1970-х.
Чому це було небезпечно:
Радій — це радіоактивна речовина, яка завдає страшної шкоди людському організму. Жінки, які користувалися такою косметикою, часто страждали на анемію, безпліддя, втрату зубів, руйнування щелепи, пухлини обличчя і врешті — на смерть. При ковтанні радій буквально роз’їдав організм зсередини.
Перев’язування стоп
Традиція перев’язування стоп, або “лотосові ніжки”, виникла в Китаї ще в VIII столітті. Процес полягав у тому, що дівчаткам ламали кістки пальців ніг, загинали пальці під підошву й туго перев’язували стопи, змушуючи їх гоїтися в такому викривленому вигляді. Вважалося, що маленькі стопи роблять жінку більш привабливою та покірною — адже з такими ногами вона практично не могла ходити та ставала “прикрасою” дому. У деяких сільських районах ця практика збереглася й досі.
Чому це було небезпечно:
Навіть якщо ноги загоювалися правильно, жінка все життя страждала від сильного болю та обмеженої рухливості. Часто неправильне зрощення призводило до порушення кровообігу — пальці чорніли, відмирали й відпадали. Це відкривало шлях до зараження гангреною, яка могла поширитися на всю стопу і навіть у кров, спричиняючи сепсис та смерть.
Кохль, або чорна підводку для очей із суміші сажі та свинцю
Шкідливу косметику минулого не можна уявити без кохля — традиційна чорна підводка для очей, яку з давніх часів використовували в Африці, на Близькому Сході, у Пакистані та Індії. У Стародавньому Єгипті й Греції вважали, що кохль захищає очі від спеки, піску та хвороб. Малювати чорні контури навколо очей було звичайною практикою, яка зберігається в деяких культурах і сьогодні — навіть для немовлят.
Чому це було небезпечно:
Багато традиційних складів кохлю містять свинець. Крім того, у підводках часто знаходили високий рівень бактерій. Через те, що очі мають прямий вихід до кровотоку й слабкий місцевий імунітет, використання кохлю могло спричинити свинцеве отруєння, що призводило до анемії, ниркових проблем, безпліддя, ураження нервової системи, судом, коми та смерті. Найбільш поширеними ускладненнями були подразнення, інфекції та сліпота.
Ртутні капелюхи
У XVII столітті французькі капелюшники виявили, що обробка хутра ртуттю робить його м’яким і податливим для створення фетрових капелюхів. Ця технологія швидко поширилася по всій Західній Європі завдяки своїй ефективності. Проте вже в 1940-х практику заборонили через серйозні проблеми зі здоров’ям у працівників.
Чому це було небезпечно:
Ртуть сильно вражає травну та нервову системи. Під час виготовлення капелюхів пари ртуті потрапляли в повітря і викликали у робітників так звану “хворобу Божевільного Капелюшника”. Симптоми включали головний біль, слабкість, тремор, а також серйозні психічні зміни — дратівливість, замкнутість, нестабільність. Багато людей буквально божеволіли через свою роботу.
Тортурні корсети минулого
Корсети не можна насправді відносити до дивних історичних звичок минулого, оскільки вони є трендовими речами й зараз. Але сучасні модниці обирають більш комфортні варіанти цього елементу гардеробу.
Корсети минулого — спеціальна білизна, яку щільно обгортали навколо торсу та грудей для формування тонкої талії й підкреслення бюста. Корсети були популярними ще з кінця XIV століття серед європейських жінок і спочатку асоціювалися з вищими класами. Найнебезпечнішої популярності вони набули в 1890-х роках.
Чому це було небезпечно:
Жінки часто затягували корсети так туго, що не могли нормально їсти або дихати. Це призводило до розривів внутрішніх органів, зламаних ребер, травм стегон і хребта. Постійне носіння корсетів спотворювало природну форму тіла й викликало сильний біль. Були випадки смерті через обвалення легенів, внутрішні кровотечі, задуху або падіння під час втрати свідомості. Розв’язати корсет швидко було надзвичайно складно, тому допомогти жінкам в екстрених ситуаціях часто не вдавалося.
Зніманні коміри едвардіанської епохи
Знімні високі коміри носили переважно чоловіки в XIX столітті. Вони дозволяли змінювати вигляд сорочки без необхідності частого прання, що було зручно й економно. Згодом різні версії таких комірів з’явилися і в жіночій моді. Вважається, що ця мода почалася в Нью-Йорку.
Чому це було небезпечно:
Щоб комір тримав ідеальну форму, його почали виготовляти з целулоїду — жорсткого пластику, який не втрачав форму. Коміри іноді були настільки туго застібнутими, що буквально душили своїх власників. Через це їх прозвали “батьковбивцями”. Комір міг перетискати артерії й викликати набряк шиї та кисневе голодування мозку. Чоловіки втрачали свідомість і помирали від задухи або розриву судин.
Криноліни, або краса ціною життя
Кринолін — каркаси із дроту, тростини, сталі чи кісток тварин, який носили під сукнею, щоб візуально зробити талію тоншою та розширити поділ сукні. Вперше криноліни з’явилися в Парижі у 1856 році й стрімко завоювали всю Західну Європу. Мода на них почала спадати вже у 1870-х, хоча криноліни й сьогодні іноді використовують для весільних чи святкових суконь.
Чому це було небезпечно:
Діаметр кринолінів міг сягати від 2 до 6 метрів. Через свої розміри вони сильно обмежували рухливість: було важко пройти у двері чи сісти в екіпаж. Небезпека полягала в тому, що кринолін міг зачепитися за механізми або колеса, або навіть спалахнути від відкритого вогню, наприклад, від свічки. Лише в Англії понад 3000 жінок загинули від опіків через займання криноліна. Металевий каркас розжарювався й пришвидшував поширення вогню, а зняти його вчасно було майже неможливо. Ті, кому вдавалося вирватися, часто мали важкі широкополі опіки.
Чопіни: модні жертви історії
Чопіни — це жіноче взуття, яке з’явилося у Венеції на початку 1500-х років. Взуття мало високу платформу з дерева або корка, що захищала ноги від брудних доріг і нерівностей вулиць, а також додавало власниці зросту. Чопіни часто прикрашали золотом або шовком, а їх висота сягала до 50 см. Чим вищими були чопіни, тим вищий був статус жінки.
Чому це було небезпечно:
Очікувано, що такі високі платформи робили ходу надзвичайно нестійкою. Жінкам доводилося спиратися на палиці або користуватися допомогою служниць, аби пересуватися. Через конструкцію взуття падіння було дуже частим явищем, що призводило до численних переломів. Ненадійне виготовлення чопінів спричиняло ще й масові вивихи й переломи щиколоток. В епоху, коли інфекції часто ставали смертельними, а рентгену ще не існувало, травми заживали надзвичайно болісно і довго.
Фонтанж
Фонтáнж — це висока зачіска з каркасом, до якої прикріпляли мережива, стрічки та рюші. Волосся укладали на каркас, створюючи кілька рівнів. Мода на фонтáнжі поширилася Європою наприкінці XVII — на початку XVIII століття, особливо після 1680-х років, коли її почали носити монархи, зокрема королева Марія II Англійська.
Чому це було небезпечно:
Щоб зачіска трималася, жінки застосовували різноманітні методи для фіксації волосся: яєчні білки, крохмаль або борошно, які залишалися на голові тижнями. Це створювало ідеальне середовище для розмноження паразитів: вошей, кліщів, комах і навіть мишей. Окрім того, надвисокі фонтáнжі часто сягали рівня запалених люстр, і волосся могло миттєво зайнятися, спричиняючи важкі опіки. Були навіть пропозиції з дитинства сплющувати череп дівчаткам, аби краще готувати їх до носіння таких зачісок.
Пудровані перуки
У Європі XVII століття випадіння волосся через сифіліс було дуже поширеним явищем. У суспільстві, де гарне волосся вважалося ознакою шляхетності, це стало великою проблемою. Коли король Людовик XIV почав втрачати волосся, він наказав виготовити перуки, аби приховати наслідки хвороби. Його приклад наслідував кузен — англійський король Карл II. Мода на перуки швидко поширилася серед аристократії, а згодом і серед купців. Тренд залишався популярним до кінця XVIII століття.
Чому це було небезпечно:
Перуки були надзвичайно негігієнічними та часто мали жахливий запах. Їх було важко мити, тому вони швидко ставали домівкою для вошей та інших паразитів. Засоби для укладання перук зазвичай виготовляли з тваринних жирів, які з часом гнили на волоссі. Щоб зберігати перуки білими, їх посипали запашним борошном або крохмалем, що призводило до проблем із диханням у їхніх власників.
Тюдорівський комір
Такі коміри носили у Західній, Центральній і Північній Європі, а також в іспанській Америці з середини XVI до середини XVII століття. Їх використовували представники еліти як символ витонченості й статусу. Жабо були знімними та могли носитися з різними вбраннями як чоловіками, так і жінками. Особливо популяризувала їх королева Англії Єлизавета I.
Чому це було небезпечно:
Жабо виготовляли максимально жорсткими, часто із використанням дроту та щільного крохмалення. Це обмежувало рухи, ускладнювало дихання й затуляло огляд. Через погану видимість носії легко спотикалися, падали або зачіпалися за предмети навколо себе.
Краков’яки
Краков’яки, або польські черевики — це довгі гостроносі шкіряні туфлі, що виникли в Польщі. У XIV—XV століттях їх носили заможні чоловіки. Довжина носка могла сягати до 12–15 см за межі пальців ніг. Щоб мати змогу пересуватися, кінчики черевиків іноді прикріплювали до колін за допомогою тонких ланцюжків.
Чому це було небезпечно:
Постійне носіння такого взуття стискало кістки стопи, що призводило до обмеженої рухливості, сильного болю і деформацій. Археологи знаходять скелетні останки з явним викривленням великих пальців і великими кісточками на стопах.
