Діна Верні: одеська Галатея французського скульптора

Вона народилася в Одесі 1919 в єврейській родині музикантів: піаніста та оперної співачки, а вже 1926 року з батьками, яки шукали кращої долі, поїхала до Франції. Навіть в наші часи у Парижі говорять, що Діна Верні — при народженні Діна Яковлівна Айбіндер — це історія мистецтва ХХ століття в одній жінці.  Скульптури, для створення яких вона позувала, і сьогодні прикрашають паризьский сад Тюїльрі.

На території колишнього Совка вона була більш відома як виконавиця блатних пісень, у тому числі «Не жди меня, мама…» та «Товарищ Сталин». Водночас вона була прославленою музою скульптора Аристіда Майоля; людиною, яка врятувала десятки життів в період Другої світової війни та допомогла пробитися талантам вже після. 

Хто ж така, Діна Верні, та як їй вдалося стати головною музою ХХ століття?

Каталонська селянка з Одеси

Діна Верні з’явилася в майстерні Арістіда Майоля, коли їй ледве виповнилося 15 років. Зачарований незвичайною красою дівчини, скульптор платив їй за сеанс 10 франків — неймовірно великі гроші для дівчини з небагатої родини.

Мадам Майоль, і без того ревнива дама, шаленіла: дівчисько заповнило собою все життя чоловіка, подібно вину, що до країв наповнює келих смарагдовою рідиною. До речі каталонською мовою «майоль» перекладається як «виноградна лоза». Арістиду, який перебував у затяжній творчій кризі на момент зустрічі з Діною, вже виповнилося 72 роки. Скульптор втілив її затишну красу у найкращих своїх роботах.

Чуток про характер їхніх стосунків ходило чимало, але якими вони були насправді, нам вже не дізнатися: чоловіки-творці дивляться на жінок по-різному. Іноді, як на витвір мистецтва, вже створений або той, який тільки належить створити. Принаймні Діна стрімко увірвалася у світ Арістида і стала йому музою, подругою, донькою.

— Ти не схожа на росіянку, Діді. Ти схожа на каталонську селянку, дівчат твого типу було багато в моєму рідному містечку, — сказав їй якось Майоль.

— Але ж я єврейка, а не росіянка, — з викликом відповіла Діна.

Вона і справді ні краплі не була схожа на витончену парижанку. Скоріше на сільську простушку. А в пізні роки — на огрядну одеську тітоньку. Її краса полягала в природності, впевненості та розслабленості справжньої жінки. Її обличчя зберігало печатку надійності, безстрашності та відваги.

Роки Другої світової війни

У роки Другої світової Діна допомагала біженцям з окупованої Франції проходити іспанський кордон: Майоль показав їй багато таємних стежок, якими вони блукали цілими днями в його рідному Баньюльсі. І вона провела «стежками Майоля» сотні людей, серед яких переважно була творча інтелігенція: письменники, музиканти, художники. Марсель Дюшан, Артур Кестлер, Андре Бретон, Макс Ернст, Отто Мейєргоф, брат художника Джузеппе Модільяні.

Незабаром сталася подія, що викликала справжню лють Діни. У паризькому музеї «Оранжері» нацисти організували виставку наближеного до Гітлера та улюбленого ним скульптора Арно Брекера, який називав себе учнем Арістіда Майоля. 

І Майоль не лише прийшов туди, а й запросив на відкриття Ван Донгена, Кокто, Маре, Лифаря, Дерена. Заради такого випадку він навіть змінив звичні мішкуваті штани на костюм-трійку. 

Діні було відомо, що в Баньюльсі Майоля неодноразово відвідували есесівці, хвалили його та передавали, що ним захоплюється сам фюрер. Більш того, пам’ятник полеглим у Першій світовій війні, створений Майолем, фюрер наказав покрити захисним шаром, щоб його не зашкодило у перестрілках.

— Ти нікчема та зрадник! 

Арно Брекер (ліворуч) та Арістід Майоль  (другий праворуч)

Саме так заявила Діна Майолю після тієї виставки. Той виправдовувався. Він, бачте, відчував, що треба було туди поїхати, тим більше, що Брекер і справді не був бездарним. Інтуїція не підвела Арістіда. Через деякий час Верні затримала французька поліція. Невдовзі, щоправда, її звільнили — часи були ще умовно демократичні, і найнятий Майолем адвокат зміг довести у суді невинність підзахисної. 

Набагато небезпечнішим став наступний арешт — Верні потрапила до гестапо, де провела шість довгих і болісних місяців. Її відпустили лише після звернення Майоля до того самого Брекера… Звинувачень вистачало: єврейка, підпільниця… Це означало, що перед тим, як відправити її до концтабору, де вже загинули батьки Діни, її підвергнуть тортурам та численним допитам.

Після звільнення вона ще кілька днів розносила на адресу рідних записки інших ув’язнених.

Спадщина великого генія

1944 став для Діни трагічним. У автокатастрофі загинув Майоль. Все своє майно, у тому числі, творчість та права на нього він заповідав своїй вірній музі та помічниці. З того дня метою свого життя Верні зробила створення у Парижі музею Арістіда. 

Це вдалося їй лише 1995 року, коли самій Верні виповнилося 76. На відкритті був присутній президент Франції Жак Ширак. Музей було відкрито за її власною ініціативою: рік за роком Діна скуповувала квартиру за квартирою у будинку на вулиці Гренель. Для цього їй навіть довелося продати частину своєї колекції антикварних ляльок, найкращої у світі. Одна лише іграшка-автомат “Клоун у масці” пішла за півтора мільйона франків.

Бізнеследі та меценат

У 1947 році вона відкрила першу галерею в Латинському кварталі на вулиці Жакоб, де виставляла не лише роботи Майоля, а й Матісса, Боннара, Донгена, Анрі Руссо, Марселя Дюшана та молодих художників. Багато пізніше Діні вдалося умовити міністра культури встановити 20 скульптур Арістіда, саме для яких вона позувала, у саду Тюїльрі. Чи міг здогадуватися Майоль, що з його музи вийде чудова бізнеследі?

Натурою вона була невгамовною: позувала, знімалася в кіно і записувала музичні платівки, колекціонувала ляльок, вітражі, картини, рукописи. Коли їй було близько п’ятдесяти років, завела скакових коней і навчилася їздити верхи. А ще скуповувала старовинні візки та різний антікваріат, а потім за вигідною ціною укладала договори з кіностудіями і здавала в оренду. І це далеко не повний перелік її захоплень.

Візит до історичної батьківщини

У 1959 році Верні приїхала до СРСР. Вона познайомилася та потоваришувала з Іллею Кабаковим, Ернстом Невідомим, Михайлом Шемякіним, Оскаром Рабіним, Володимиром Янкілевським та іншими художниками-нонконформістами. З тієї самої миті допомога у просуванні російського мистецтва у країнах стала головною справою її життя.

Додому вона забрала кілька пісень про життя ув’язнених у ГУЛАГу. Тексти вивчила напам’ять. Вона знала, що на митниці неодмінно обшукають і з таким багажем не випустять. У Франції Діна випустила платівку, що на довгі десятиліття зробила її персоною нон грата за порєбріком.

Илля Кабаков, Олів’є Лоркен та Діна Верні

Пісня «Не жди меня, мама…» добре відома нам у виконанні Юрія Нікуліна у фільмі «Операция ”Ы“ и другие приключения Шурика». Дивним і неймовірним видається той факт, що ліричну частину тюремного фольклору найтонше змогла відчути та висловити безнапасна парижанка, яка говорила російською мовою з помітним акцентом…

Особисте життя після Майоля

В житті Верні було чимало чоловіків, проте кожен з них знав, що головним назавжди залишиться великий і безсмертний Арістід Майоль. Діна вийшла заміж за скульптора Жана Лоркена та народила йому двох синів. Проте з її невгамовним характером не змогли упокоритися ані перший, ані другий чоловік, ані третій — барон Дюпольд. Вона не була створена для сімейного життя.

Діна Верні померла 20 січня 2009 року, не доживши кількох місяців до свого дев’яностоліття. Її оточення стверджувало, що останніми словами головної музи  ХХ стооліття були слова: «Я йду до Майоля».